Читать онлайн «Голгофа козацьких нащадк?в. Терновий в?нок»

Тепер скрізь ворог, а він з грошима, можна сказати, серед поля. Людські гроші і його власні лежали за пазухою, в потайних кишенях, але й там ненадійне місце. Надіявся на одного Бога, бо навкруги таке діється… Переночувавши дві ночі у знайомого на околиці Чернігова, поблукавши берегами Десни, не наважившись одразу вирушити в дорогу, найняв простого воза, якого тягла одна старувата кобила, і проїхав ним півдороги. Далі йшов своїм ходом – від села до села. Думав, так надійніше буде. Крокував тихо, безперестанку оглядаючись назад, від чого аж голова закрутилася. Радів і посміхався, майже дійшовши, навіть подумки бачив дорогу, що звертає убік до двох великих сіл, які злилися в одне і жили з давніх часів одним дружним життям. Бачив уже крайні хати, поспішав до них, бо вечоріло. У цей час позаду на дорозі загупотіло військо. Сава оглянувся, а воно немов із землі виростало. Хотів сховатися, та не було куди, бо понад дорогою, крім великих поодиноких тополь, нічого не росло, а поле лежало витовчене кінськими копитами. Різні думки мов блискавки промайнули в голові, та змінити щось він був не в змозі, бо коні наздоганяли його швидко. Тому, відійшовши на узбіччя, пильно вдивлявся у вершників, а побачивши на головах будьонівки з червоними зірками, почав витирати з лоба холодний піт. «Заберуть антихристи гроші. Заберуть. А я дурень, слід було заховати їх у потовчену пшеницю, тепер усе пропало…» – журився він, зустрічаючи ту кінноту.

– Хто такий? Звідки йдеш і куди? – голосно прокричав командир.

– З Березівки, хлопці, я.

Родичі у мене в Чернігові, ходив провідувати, бо переказали, що хворіють, – рапортував Сава, примруживши очі проти сонця та прикрившись від нього рукою.

– Прізвище називай, грамотний, мабуть, на простого ти не схожий! – не збавляючи командирського тону, питав комісар, пильно придивляючись.

– Хоменко я, Митрофан Іванович, – впевнено назвався Сава.

– Митрофан, кажеш, – повторив комісар.  – А читати вмієш? Де річка, де залізна дорога, де що інше, розберешся? – він дістав зі своєї сумки карту і, зістрибнувши з коня, подав її Саві.

– А що, хлопці, вам треба? Я і без карти все розкажу, я ж тутешній. Якщо поїдете прямо по дорозі, верст через двадцять п’ять буде невеличке містечко Мена, там залізна дорога. Ось вона у вас на карті, а там і до Десни недалеко.  – Сава показував на затертому папері своїм великим пальцем дорогу, ліс, поле, бо зрозумів, що ті дивляться на неї як барани на нові ворота.

– А куди вам треба, може, я не в той бік направляю? – перепитував знову.

– На Конотоп нам, потім на Суми, – говорив командир уже тихіше, ховаючи свою карту.

– Тоді по цій дорозі до самої річки, у Макошино перепитаєте, щоб не збитися. Їдьте з Богом, – сказавши на дорогу традиційні слова, він відступив далі до дерева.

Кіннота рушила вперед, і вже коли проїжджали останні ряди, хтось голосно закричав:

– То це ж контра! Ви кого відпустили? Це ж точнісінько такий, яких ми наздоганяємо! А може, відстав чи розвідником у них служить? Шпіон! Це дядько Сава з Березівки, купець він. Бач як прикинувся перед вами, лахміття на себе надів, він ніколи в такому не ходив! – кричав щосили Дем’ян Соломко, який теж був з того села.