Читать онлайн «Тринадцятий місяць у році»

Там у нас є хата. Невелика, але нам усім у ній вистачає місця. Добре було б, якби ви її самі побачили. Хоча б на моєму малюнку, який Баболя поставила біля невеличкої іконки Божої Матері. Щоправда, одна пані (та, якій місце знайшлося б лише у розділі «І решта... ») дивилася на той малюнок і так скривила носа, що мені здалося, він у неї ніколи не вирівняється. «Хіба це хата!!!» — мовби аж зарепетував той ніс. А хіба я винна, що вона любить хати правильні, які в мене, правду кажучи, ніколи не виходили?!

Я маленька на зріст, тож страшенно хочу підрости, щоб Костик не дражнив мене куріпкою.

У нас із татом одне прізвище — Величко. От мама в нас — Семидоля. Вона не взяла татового прізвища. Баболя казала, що мама довгенько вагалася: брати чи не брати, але чомусь таки лишилася Семидолею.

Нам ніде — ні в хаті на хуторі, ні в нашому київському помешканні — не буває самотньо. З нами разом живуть ті книжкові герої, без яких просто можна було б померти від нудьги. То і Кіт Мартин, і Неквапи, і Бузиновий цар, і Пітер Пен, і Тоня Ґліммердал, і Мері Поппінс, і Пеппі, й Карлсон, і Вінні-Пух, і загадкова П’ятинка, і Домовичок (той, що з палітрою), і Ох, і премудрий Вертутій, і повно-преповно світлячків. Та що там світлячки — з нами навіть Старий Лев, що оселився недавно у Львові. Щоправда, всі вони невидимі для стороннього ока. Про них знаємо лише ми троє — мама, тато і я. А подивитися на Старого Лева ми якось із мамою-татом їздили. І — щоб ви навіть не сумнівалися! — він справді там є! Живе собі у мансарді з красивим краєвидом на місто і усміхається! У зоопарку леви гарчать, а цей — бачте! — весь час усміхається! А який же гривастий! А який ґречний та мудрий! Сказано — Лев! І ніякий той Лев не старий.

Він ще ого-го! Побачив мене й на радощах махнув лапою, я не стрималася і теж у відповідь йому помахала. Звісно, рукою.

Татів найближчий приятель дядько Петро, що доводиться мені хрещеним, постійно дарує мені книжки «на виріст». Тому герої тих книжок ще сидять за палітурками, як у висотних замках, і чекають, коли я їх звідти визволю й покличу до нашого гурту. Нехай почекають, поки я добряче підросту.

Не знаю, як мені змалювати маму, щоб ви її уявили, та спробую. Звати її Оксана. На світі дуже багато Оксан, але нашу Оксану можна впізнати поміж багатьох. У неї русяві, злегка кучеряві коси, що спадають до пліч, і зелений обруч. Вона носить зелену сумку через плече. І загалом страшенно любить усе зелене — зелені сукні, зелені шалики й черевики, навіть зелений борщ. Малою я всім розказувала: це тому, що мама колись жила в казці і була там царівною-жабою. І хоч тато її знайшов і розчаклував, маму досі тягне на все зелене — певно, воно нагадує їй про колишнє життя.

Малою я дуже переживала, щоб мама не загубилася, бо часом вона буває неуважна. Але тато мене завжди заспокоював, що маму легко буде знайти.

— По зеленому? — допитувалась я, адже була певна, що якби мама загубилася, то її можна було б знайти саме за цими ознаками — русявими кучериками й зеленим обручем.

— Ми скажемо, що вона в нас гарнюня, і її швидко знайдуть, — запевняв мене тато.