Читать онлайн «Тринадцятий місяць у році»

Галина Кирпа

Тринадцятий місяць у році

Вона та, що любить тебе

Передмова

Привіт, юний друже! А ти знаєш Катрусю? Мав би знати. А якщо ні — то знайомся. Вона невеличкого зросту, гарненька, розумна й талановита дівчинка. І хоч їй усього десять років, збіса доросла. Я певен, що ти з нею не тільки познайомишся, але й потоваришуєш.

Катруся любить те, що й ти — книжки, цікаві пригоди, котів, квіти, мурашок, дерева, дощ, метеликів... Метелики теж її люблять, сідають на Катрусю, ніби плутають її із квіткою. Вмощуються навіть на сандалі. Ну, звісно, їм хочеться не тільки літати, але й походити.

А яка у цієї дівчинки вдача? — запитаєш ти. Загалом Катруся добра, весела й не задавака. Вона навіть про себе розповідає з гумором і легкою насмішкою. Іноді розповідає таке, про що інший би змовчав. Та разом з тим Катруся дуже вразлива. Вона тяжко переживає кривду, брехню, зраду. Тоді у неї все падає з рук. Спостерігаючи за старшими людьми, дівчинка рано пізнала таємниці, про які не здогадуються дорослі.

А в чому ж вона така талановита? Передусім — у вірності. Катруся впевнена, що для справжньої дружби треба мати талант. Любляче серце. Адже друг — це той, хто любить тебе.

Я впевнений, що такий талант маєш і ти, юний читачу. Адже ти теж любиш книжки, любиш своїх друзів. Їх у тебе багато, бо друзів ти знаходиш навіть серед героїв тих-таки книжок. Тому маю до тебе прохання. Коли зустрінеш цю дівчинку десь на вулиці чи деінде (а ти її неодмінно зустрінеш), усміхнися до неї.

І ти побачиш, як вона теж зацвіте до тебе усмішкою. Чи поведися ще зухваліше — підморгни їй. Адже навіть метелики, які сідали на Катрусю, вміли підморгувати. А хіба ми, люди, гірші?

Василь Шкляр

Дитинство — єдине місце зустрічі дітей і дорослих.

Турмуд Гауґен

Познайомимось: трохи запiзня дитина

Сьогодні вранці я роздивлялася в дзеркалі свій ніс і ніяк не могла збагнути, для чого він мені здався. От, розумію, чайникові ніс потрібен, щоб наливати з нього окріп. У кицьки Мурки ніс — брунатненький. Він у неї завжди нюхає їжу, щоб знати — стравна вона чи ні. Могутні кораблі своїм носом розтинають хвилі морів-океанів — я бачила їхні гострі носи в енциклопедії мореплавства. А от мій ніс тільки й годиться, щоб узимку мерзнути, тоді по-снігурячому червоніти, а потім довго шмаркати. Ні, це таки зовсім непотрібна деталь до мого портрета.

Та менше з тим, я, здається, збиваюся на дрібниці. Бо хіба з носа люди починають знайомитися? Краще вже з кіс. Якби це було торік, то я була б із косами по плечі. А тепер мені їх трохи підстригли.

Скажу вам, що перші автопортрети в мене з’явилися тоді, коли я ще не малювала, а тільки квацяла пензлем на папері.

Так уже на світі заведено — спершу люди з ніг до голови обводять одне одного поглядом і знайомляться, а тоді вже щось про себе розповідають. Напевно, і я так зроблю — дам вам обвести поглядом нашу невеличку родину і трохи про неї розповім.

Моє ім’я Катруся. Дід і баба вважають мене трохи запізньою дитиною. Коли я народилася, мамі було тридцять два, а татові — добрих сорок два роки. Але все-таки, мабуть, краще народитися пізніше, ніж ніколи. Не можу навіть уявити, що б це було, якби я не народилася. Або якби народився хтось інший, а не я.