Читать онлайн «Русалонька із 7-В та Загублений у часі»
Автор Марина Павленко
Врешті-решт зобразила Чорнобілку.
— Який симпатичний песик! — запищали дівчата, з’юрмившись над юною художницею.
От і дружи з такими! Що того не зрозуміли б, що цього…
Зате коли Алла Іванівна попросила намалювати по центру сонце, Софійка перевершила всіх.
Бо хто не брався, у кожного сонце виходило якимось кривобоким. А вона присіла, обкрутилась навколо себе, тримаючи крейду у витягнутій руці. От вам коло — рівнісіньке!
Всі тільки ахнули.
— Молодець! — похвалила вожата. — А тепер протягнімо від нього промінці до окремих картинок! Усі ми — діти Сонця! Вийдуть справжні Літо і Дружба!
Захоплено кинулись проводити промені.
— А ти винахідлива! — почула біля себе голос.
Ой, який опецьок! Бідолашний! Чому він не худне? За нього ж ніхто заміж не схоче!
Змірявши сердегу співчутливим поглядом, усе-таки спромоглась на ввічливе:
— А-а-а, дрібниці.
Коли оголошували переможців, серце тривожно затріпотіло.
— Перемогла… — При цих словах старшої вожатої Софійка скромно опустила голову і підготувалася ступити крок. Яким буде приз? Набір олівців? Альбом для фотографій? А може… мобілка, може?
— Перемогла… дружба-а-а! — радісно вигукнула старша вожата.
Всі трохи ніяково загули: видко, не лише Софійка приміряла на себе лаври. Такої суперниці не сподівався ніхто…
І призів нікому не довелося вручати!
Табір містився на околиці мальовничого села Леськовичі. Тож до пошти далеченько.
Вкидала конверта у скриньку з особливою пильністю.
— У вас, мабуть, є школа мистецтв? — Софійка не була дурна й чудово розуміла, що варто замилити очі хитрій поштарці, яка прикидається, ніби дуже зайнята якимись бандеролями.
— Га? Яка школа мистецтв? У нас і просту школу скоро закриють, бо дітей усе меншає!
— А хто ж тоді учора вночі так гарно грав?
— О, доцю, не питай!
— А все таки?
— Ой, то, доцю, наш знаменитий…
— Не залякуй дитини! — зненацька втрутилась кухарка. — Не бачиш: воно собі городське, приїхало й поїде.
І так худе й щупленьке, а після твоїх балачок зовсім їсти перестане!Поштарка вмовкла і повернулась до своїх бандеролей.
Зворотним шляхом Софійка скоса позиркувала на обвішану торбами кухарку.
— Допомогти? — просокорила запобігливо.
— Куди тобі щось нести! — зневажливо кинула жінка. Проте дала одну сумку — легшу, з батонами.
Гм, що ж вони приховують? Хоча… для села може бути незвичайною будь-яка гра на фортеп’яно!. .
Але ж школа… Чому в ній бракує школярів? У них он у Вишнополі навіть класи переповнені.
— У ваших Леськовичах пропадають діти? — підступила якомога обережніше.
— Хай Господь боронить! Відки ти взяла таку дурню? — аж пригальмувала супутниця.
— Але ж… Он і школу закриватимуть…
— А, ти про це! Закриватимуть, бо люди з села тікають! Роботи путньої нема, село затуркане, до траси далеко!. . Тільки й добра, що чотирикласна школа і цей нещасний табір. А та пащекуха і їх порозгонить!. .
Ну, дяка Богові, таки діти не пропадають! Уже легше!
А нічна музика — якби тільки й горя!
4. Ку-ку! Привіт!
Зате на підвечірок подали… вареники! Змилосердилась кухарка! Що то — особисте знайомство!
І все ж у животі зосталась незаповнена порожнеча: мстились не з’їдені ще в обід суп і перловка. Бо з трьох вареників — який наїдок?
