Читать онлайн «Сторонні в домі»

Дощ скрадається навшпиньки, тихенько дрібочучи покрівлями, аби не сполохати кам’яних химер, що сонно тьмяніють проти нічної сині. Вологий полиск замкненого в ліхтарях світла іскрить на гострих хребтах дахів, і, не втримавшись на вершечку, ковзає вниз, аби малим баламутом гулькнути в холодну калюжу.

Осінній дощ, буркотливий і морочливий, мов старий дідуган, чомусь не поспішає спати. Дослухається.

В ефірі — тріск і плюскіт, мовби й там, у світі коротких радіохвиль, дощить так само тихо й марудно.

— Алло! Чуєте? Алло! Добрий вечір!

Жіночий голос, м’який і шовковий, наче котяча лапка, з таємною хрипкою втомою на денці… Гарний голос. Цікаво, яка вона з себе?

— Ніч. Надворі — ніч.

— Серйозно? — вона, певне, посміхається, — а це важливо?

— Ще й як! Ця програма зветься «Нічниця»… Бо ж і справді, безсонню вдень бракує певного… драматизму.

Вона тихо сміється.

— Як і джазові. Вдень він лише… емігрант. Чужинець.

— Ваша правда, — погоджується ведучий, — а говорять чомусь тільки про «сторонніх о нічній порі», як у Сінатри… Пам’ятаєте? А вдень…

— Вдень іще гірше. Іноді здається… — вона зітхає.

— Продовжуйте!

— Та… пусте.

— А все ж?

Дощ, крекчучи, притискається ближче до вікна — про що ж то мова, га? Говоріть голосніше! Його вологі пальці дратівливо торохкочуть підвіконням, намарне вимагаючи уваги.

— Мені іноді здається, — її голос ледь просочується крізь хлюпотіння зливи, — здається, що ми живемо в різних світах… Світах, розділених непроникною прозорою стіною. Говорячи, не чуємо; шукаючи, не знаходимо… навіть бажаючи, не розуміємо… Таке враження, що ми належимо до різних біологічних видів, що мають різні органи чуття…

— Цілком може бути, — із подивом визнає він, — але ж ми якось знаходимо спільну мову, хіба ні?

— Авжеж… — гірко зітхає вона, — як німий з незрячим.

— Мені здається, я розумію, про що ви…

— Гадаєте?

В її голосі — лагідна іронія, наче кігтики, випущені кицькою для забави. Він нечутно сміється.

— Кажу ж: мені здається. А втім… Хіба не можна все ж таки порозумітися, перебратися через ту стіну з одного світу в інший?

— Та ні, — вона вагається, — навряд.

— А коли мати драбину? Високу драбину?

Вона сміється, розгадавши його гру.

— Аж до зірок? Глен Міллер?

Давня мелодія срібною стрічкою вплітається в шум дощу. Старий маруда усміхається, либонь, на своєму підвіконні. Він пам’ятає… Тоді, в тридцять дев’ятому, покрівля джаз-холу, коли він і панна-злива…

— Концерт «Фантазія Парк-авеню», «Драбина до зірок»…

Цифровий запис ретельно відтворює потріскування старої платівки, примушуючи обернутись назад на більш як півстоліття і на хвильку затримати подих.

— Мені завжди подобалась ця композиція, — м’яко промовляє вона, — інколи хочеться чогось такого доброго і… наївного.

Музика стихає. На мить западає мовчанка.

— Як гадаєте, чи багато зараз тих, що не сплять?

Він посміхається, визираючи у вікно.

— Дощ — той точно не спить. Оно, нидіє на підвіконні. Ще, напевне, не сплять безпритульні коти. Ну і… Ви. Я.