Читать онлайн «Камінний господар»
Автор Леся Украинка
Леся Українка
Камінний господар
ДIЯЧI:
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан*.
Долорес.
Сганарель - слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес \ батько
Донна Мерседес / i мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон - грандеса.
Марiквiта - покоївка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гостi, слуги. *Тут ужито французької, а не iспанської вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицiєю у всесвiтнiй лiтературi. З тої самої причини ужито iтальянської форми слова "донна". (Прим. Лесi Українки).
I
Кладовище в Севiльї. Пишнi мавзолеї, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих.
Бiльше краси, нiж туги.
Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, стоїть на колiнах коло одної могили, убраної свiжими вiнками з живих квiток.
Д о л о р е с
(устає i втирає хустинкою очi)
Ходiм, Анiто!
А н н а
(сiдає на скамницю пiд кипарисом)
Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так.
Д о л о р е с
(сiдає коло Анни)
Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй!
А н н а
Щасливiй?. .
Д о л о р е с
Ти ж без примусу iдеш за командора?
А н н а
Хто б мене примусив?
Д о л о р е с
Ти ж любиш нареченого свого?
А н н а
Хiба того не вартий дон Гонзаго?
Д о л о р е с
Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiдаєш, Анно, на питання.
А н н а
Бо се такi питання незвичайнi.
Д о л о р е с
Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, - ти можеш все менi казать по правдi.
А н н а
Спочатку ти менi подай сей приклад.
Ти маєш таємницi. Я не маю.
Д о л о р е с
Я? Таємницi?
А н н а
(смiючись)
Що? Хiба не маєш?
Нi, не спускай очей! Дай я погляну!
(Заглядає їй в очi i смiється).
Д о л о р е с
(iз слiзьми в голосi)
Не муч мене, Анiто!
А н н а
Навiть сльози?
Ой господи, се пассiя правдива!
Долорес закриває обличчя руками.
Ну, вибач, годi!
(Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях).
Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети твоїх покiйних батенька й матусi?
(Розкриває медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити її руку).
Хто вiн такий, сей прехороший лицар?
Д о л о р е с
Мiй наречений.
А н н а
Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним?
Д о л о р е с
I не побачиш.
А н н а
Чи вiн умер?
Д о л о р е с
Нi, вiн живий.
А н н а
Вiн зрадив?
Д о л о р е с
Мене не зрадив вiн нiчим.
А н н а
(нетерпляче)
Доволi тих загадок. Не хочеш - не кажи.
Я лiзти в душу силомiць не звикла.
(Хоче встати, Долорес удержує її за руку).
Д о л о р е с
Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш, як тяжко зрушити великий камiнь?
(Кладе руку до серця).
А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно… вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного…
Ти думаєш, я плакала по мертвiй своїй родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози…
А н н а
То ти давно заручена?
Д о л о р е с
Ще зроду.
Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надiї.
А н н а
Ох, як се нерозумно!
Д о л о р е с
Нi, Анiто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я його своїм по праву називати, хоч вiн менi i не належить.
