Читать онлайн «Десять гр?х?в»

Андрій Криштальський

Десять гріхів

Частина перша

Ні, йому таки не здалося: десь у хатніх закапелках було чути стогін.

– Марино! – стрепенувся Макс.  – Чуєш, Марино?! Вставай!

– Що?! – озвалася заспана жінка й вистромила з-під ковдри розпелехану голову.

– Вставай, кажу. Баба, певно, вмирати буде.

– Яка баба?

Сон іще затуманював розум. Аж тут старечий стогін пролунав гучніше, вимогливіше.

Макс навпомацки шукав босими ногами капці. В оселі, як на те, було темно – наче в домовині.

– Хтось там стогне чи що? – прошелестіла сонна Марина.

– А я чого тебе збудив, га? Дурна телиця! Баба вмирає, хіба не ясно?

– Баба вмирає, – повторила та самими губами й раптом залементіла на всю хату: – Ой людоньки!

Бліда постать зірвалася з ліжка й метнулася до дверей.

Макс нарешті знайшов свої капці і, вилаявшись, рушив за жінкою. Намацавши рукою шорсткий одвірок, гукнув їй услід:

– Не верещи. Краще про золото запитай, поки дуба не врізала.

Стара важко стогнала на своєму ложі. У скупому світлі лампи, яку ввімкнула Марина, інтер’єр кімнати був напрочуд химерним: старий облуплений стіл, на ньому – дерев’яні двері, пофарбовані вицвілою блакитною фарбою і вкриті пошарпаним матрацом, а вже зверху – огрядне бабине тіло. Ноги, накриті заяложеним простирадлом, – догори порепаними пальцями, гостре підборіддя – туди ж. У грудях старої, здавалося, грали оргáни, озвучуючи простір навколо чудернацьким багатоголоссям.

– Тьху, як тут смердить! – знову лайнувся Макс, не бажаючи переступати поріг.  – Запитай, чого вона хоче.

– Мамо! – схилилася над незворушною бабою Марина.

Стара, здавалося, хотіла щось вимовити, її потріскані губи витягнулися назустріч доньчиному обличчю. Вуста помітно тремтіли.

– Чого мовчите? – прогугнявив чоловічий голос позаду.  – Вмирати, може, будете?

Бабині губи ворушилися.

– Мамо, ви мене чуєте?

Тієї ж миті стара ніби здригнулася на своєму ложі. Химерно склавши губи докупи, вона зібралася із силами і простогнала в абсолютній тиші:

– Виногра-а-аду-у-у!

Подружжя перезирнулося.

– Що? – питала Марина.

– Дай-те винограду-у-у! – знову повторила баба і голосно цмакнула губами – немовби крапку поставила.

Треба було бачити Макса. Стояв у дверях, вирячивши очі й склавши руки на грудях. Масні щоки грали недобрими рум’янцями.

– Пані Клавдія Огром’як власною персоною! – іронічно вицідив за якусь мить і подивився на свою дружину. Тоді – знову на стару: – Може, вашій превелебності шампанського подати, га?

– Знаєте, мамо, це вже справді занадто! – озвалася й Марина. Голос її тремтів від роздратування: – Краще б ви вже справді вмирали, як ото маєте з нас кров пити. Який виноград серед ночі?! Ви думаєте, про що говорите? Старе – а таке дурне!

Баба мовчки лежала на своєму ложі й дивилася кудись у стелю.

Було помітно, що стара знову хоче щось сказати. Поглянувши на неї, обоє мимоволі замовкли.

– Я жи-ити хочу, я лю-юблю-у! – тоненьким голосочком заспівала Клавдія Огром’як.

– Ти чуєш, Марино? Та вона ж знущається з нас. Оце старе одоробло сміється з нас!