Він розплющив очі й відразу ж закрився рукою від світла.
Артем примружився — світло било йому в очі.
— Ти хто такий? — замість відповіді спитав він.
Молодик подивився на нього з вселенською тугою в очах.
— Я — Серафим.
— Привіт, Серафиме! — спробував встановити контакт Артем, як його вчили в західних університетах.
— Серафим — це не власне ім’я, це ранг. Найнижчий ранг у так би мовити Божественній канцелярії. Власне, колись я був представлений на Ангела, однак через один випадок, практично, через такого, як ти, я й досі лишаюся хлопчиком на побігеньках… Та ти все одно нічого не зрозумієш, поки…
— Поки що?
— Поки не пройдеш, як казав Данте, «всі кола пекла».
Артем наморщив чоло.
— То я все-таки помер?
Серафим скривився:
— Слухай, Серафиме, якщо це
— Краще казати «потойбічний світ».
— Словом, якщо я потрапив на потойбічний світ, то де ж тоді тунель і світло в кінці тунелю, про яке розповідають ті, що оклигали після клінічної смерті?
Артем рушив за Серафимом. Той був одягнений у білу сорочку з червоними і синіми смугами. Верхній ґудзик був розстебнутий, а з-під піднятого коміра бовталася трохи набік на спущеному вузлі майже до сонячного сплетіння червона краватка з білими купідончиками-янголятками. Стильно. Його худорлява постать рухалася дещо манірно, неначе пританцьовуючи. Ззаду звисав жмут густого волосся, перетягнутий резинкою.
Артем роззирнувся. Старі будівлі дореволюційного київського стилю, які колись називалися «доходньїе дома», тільки вже поруйновані часом, деякі без шибок, а деякі і без стін…
— То я в пеклі? — спитав Артем Серафима.