* * *Валентина, двірничка, руда і ходяча біда. Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя,люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,і ще, кажуть, алкоголічка,і безцільно клясти і врочити має звичку. Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні. Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,але коли уночі особливо темно —Валентина виє і плаче на тисячу голосів. Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,непомита, відлюдькувата – а вона ж акуратнобереже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати, —котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну. І лише коли в сутінках світлий дощ випада,і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода —Валентина виходить і довго стоїть одна. А тоді злітає, розвівши покрючені руки. І шугає над містом, над чужими дворами,де вона не була, де ніколи не прибирала. І в ці миті нею бути хотів би кожен,і ми всі намагалися. Але ніхто не може. * * *Колись я точно знав більше, аніж тепер. Колись я просто міг не могти взагалі нічого. Колись я був корабель, літак, піонер,я виглядав на убогого чи сліпого,оголювався на пляжі, обговорював Бога. Я щось на себе прийняв, про що не просив. Я винен собі за щось, чого не позичив. Мені бракує тепер постійно часу і сил,я світло колись таке у собі носив,котрого, здається, не дозволяє звичай. І от що я думаю – все, що зникає з нас,коли ми стаємо прийнятні і зрозумілі,десь має лишатися. Як золотий запас. Як еталонний метр. Як минулий час. Як хвиля, котра передує наступній хвилі.
Коли тобі звідусіль кричать «не впади»,коли тобі в руки дають не зброю, а одразу синицю,коли ти на вісімдесят відсотків складаєшся із води,коли твій дух важить двадцять одну одиницю,коли ти вже напевне не помер молодим —потрібно зникнути, розчинитися, зупинитись. Так, як зникає над травою туман,так, як розчиняються видихи у тумані. Так, як дощ, що народжується в океані,повертається, зникаючи, в океан. І тоді ти потрапиш туди, де всі, хто зумівпозбутися світу цього, прорости у нього,зустрічаються й зустрічають, усміхнені, кожен новий приплив. І кожен легко відмовляється від усього, про що не просив. Оголюється на пляжі. Обговорює Бога. * * *Дивні це були дні, золоті роки. Ми переходили серпень, немов ріку. З неба зривалися яблука і зіркиі падали, перестиглі, у ніч п’янку,дотлівали на відстані простягнутої руки. Дивні були міста, чарівні ліси. Сильні чоловіки мали в хащах свої стада,діти й жінки молилися до красий світла. Уночі з ґрунтів випаровувалася водай осідала на шкірі – не росою, але схожою до роси. Скільки із нас залишилося в тих лісах,Скільки вросло в мури міст, ніби дикий мох. Тінь завагається, та відлітає птах,Дивні часи переходиш на своїх двох,Залишаєшся сам. Озираєшся. Паморозь на полях. Де ти тепер і з ким, розкажи мені,дай мені знати, чи вийшов, чи виплив, чи,не зупинившись, не схибивши, ідучи,не озираючись, без вагань і причин,не забуваєш занурюватися в дивні ці, незабутні дні.
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
