Катерина Бабкіна
Заговорено на любов
© Бабкіна К. Б. , 2016
© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017
«Літо довге. Послухай, ми будемо жити вічно…»
Літо довге. Послухай, ми будемо жити вічно. Абрикосів буде дедалі більше, і дика м’ятапроростатиме крізь асфальт за містом, і чайки звичнимиколами над лиманом щовечора будуть злітати. Літо безкінечне. Поглянь лише на яблука і на груші,не було стільки груш, кажуть, з Другої світової. Море уночі приносить скельця, рожеві мушлі,ніби залишає привіти і натяки нам з тобою. Літо кругле, ніби горіх, не віддасть завчаснотаємниць своїх, – ніхто його не розколе. Що нам з того, що груші знову вродили чомусь так рясно,ми ж з тобою – ні, не закінчимося ніколи. Літо всюди. Ніхто насправді нічого не обирає. Все, що має – стається, все буде правильно, значить. Літо добре. Ми будемо жити вічно, я точно знаю. Всі спасуться, мені сказали. Усім пробачать. «Тут заговорено на любов. Тут самі собою…»
Тут заговорено на любов. Тут самі собоюсіються шавлії просто в ґрунт.
І шорсткі і синіночі, як шавлії, шелестять під вітрами осені. Тут у ріках вода стає на зиму такоюнезбагненною, голубою,і дерева шепочуть над ріками – голоси у них голубині,із шипшиновими відлуннями,оксамитовими і млосними. Тут накривається степ небом темним, як океаномнакриваються піски золоті, безцінні;і земля, ніби кров, густа і брунатна, тепла на дотик. Тут навіть зниклі безвісти стають насправді туманом,осідають цілющим маревом на вигини і щілинипоранених полів, виснажених, завмерлих в дрімоті. Тут заговорено на життя, і життя, на подив,сміхом дитячим кублиться в оселях, як лиси у норах,цвітом вишневим невчасним криє сади,де снаряди вивернули коріння,сизими хмарками у повітрі холодномулюдський означує подих. Тут заговорено на любов, на любов —почуй, не на вогонь і порох,тут заговорено же —смерте, не руш, не дай спинити це говоріння. «Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити…»
Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовитина одному видихові. Решта – сторонні речення. Ті, наприклад, що був колись з ними ти —вицвітають у пам’яті, ніби смугасті речі,кинуті на сонці коло моря до вечора. Залишається тільки дівчинка, зливою вимита,та її засмаглі, блискучі і теплі плечі. На її простирадлах блакитні квіти і слоники,ніч в її зап’ястях пульсує захопливим темно-синім,це у неї білі птахи засинають на підвіконні,поки ти шукаєш те єдине речення припустиме. Бо тільки вона буде і джином тобі, і тоніком,тютюном, повітрям і димом. Поки літо в її долоні по краплі скрапує,поки літо перетікає поволі в щось більше, ніжпросто вервицю добрих днів, котрі вас обох однаковоогортають, як хмари опію, ти стоїш,і виходить таке ніби – я тобі, я тебе, я дякую…Або просто – ось моє серце, їж. «Хто ходив вночі, той побачив, як…»
Хто ходив вночі, той побачив, якголий клен зеленим в дворі зацвів,і черешні старої сухий кістяк,і вологі стіни міських домів —все цвіло; вночі хто ходив, застав:паркомати, качелі, асфальт і брук,і підземні стебла майбутніх трав:і будяк, і бур’ян, і салат-латук —хтось дізнався, значить, як розквіта. І решітки стічні, й трамвайний дріт,і віконні шибки, й старі авта —все цвіте у квітні, на всьому цвіт. Хто вночі не спав, зацвіли томуспогади, всі радості і жалі,ліхтарі вогнями цвіли в пітьму,і серця поснулих в пітьмі цвіли. І кому розкажеш: цвітуть слідиза тобою, як ідеш крадькома,і вода в ріці, і туман з води,тільки слів немає про це, нема. І таке повітря, цвіте й дзвенить,і над містом відблиски голубі. Хто ходив вночі, той тепер мовчитьі цвіте всередині, сам собі.
