Читать онлайн «Вогняний вершник»
Автор Олесь Бердник
Олесь Бердник
ВОГНЯНИЙ ВЕРШНИК
Художнє оформлення
ВОГНЯНИЙ ВЕРШНИК
У Гніздо Материнське вертається Птах
З чужинецького вирію, з дальніх доріг…
Він лишив тільки втому в південних краях,
А надію приніс на знайомий поріг…
Перельоти, спочинки, і хмари, й моря -
То все лише стежина за обрій, у даль,
А у серці палає, горить — не згоря
Понадземна самотність, пташина печаль…
Десь у темнім просторі мовчазні ключі
Попідзоряних птахів долають глибінь,
Чути поклик лелечий із неба вночі,
Проплива від крила небувалого тінь.
Побратими, наш путь до святого Гнізда
З чужинецького вирію, з диких пустель,
Хай пливе наша втома, як в море вода,
Скоро вчуємо поклик від Рідних Осель.
Заклекочуть лелеки з Празоряних Хат
І зберуться кільцем на блакитний моріг,
Бо ж вернувсь довгожданий і зморений брат
Із таких безконечних, смертельних доріг…
Я побудую фортецю в серці Людини
А. СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ
Замість прологу
Все минає. Все забувається. Найтяжче горе притуплюється. Життя покриває своїм оптимізмом сум смерті.
Нові покоління. Нові думи. Нові прагнення.
Чи нові вони?
Той самий потік, лише інші береги. І завдання те саме — донести свої води до Моря Істини.
Саме тому я пишу ці рядки. Бо давнє, здавалося б, забуте, припорошене пилом років, не забулося, повернулося назад. Ба ні, не назад, а вперед. І це ще страшніше.
Страшно чи радісно? Хто скаже? Я ще не вирішив. Мозок жахається чомусь, а серце стискується солодко й радісно. Важко розібратися. Вічний антагонізм між інтелектом і серцем. Як його уникнути?
Розум говорить, що це неможливо, ірраціонально, абсурдно.
А серце співає пісню радості і лагідно кепкує над тугодумним інтелектом. Коли над обрієм сходить сонце — квітка не роздумує, вона в екстазі п’є променистий материнський дарунок, щоб зростити плід. Навіщо ж роздумування, сумніви? Інерція віків? В’язниця догматів?“Будь хоч раз у житті квіткою, котра беззастережно прагне сонячного нектару, — шепоче душа. — Будь…”
Напишу все, як було. Хтось скептично мовить: казка, легенда, містерія. То й що? Хай буде містерія. Зрештою, все життя — велична містерія духу. Комусь вигадка, а мені — повсякденна реальність. І не лише мені, а й вірній супутниці, любій дружиш Наді. Вона теж повірила в небувале і відважилася на мужній вчинок. Хто нас осудить? Хто має право?
Іноді з підсвідомості пливе єхидний шепіт: божевілля, марення, гіпертрофація втомленого мозку. Але чому, звідки? Ми ж довгі роки майже не згадували минулого. Воно затьмарилося, вкрилося імлою часу. І зненацька вибухнуло, як міна сповільненої дії. Психологи чи психіатри охоче пояснять і це. Скажуть: накопичення непомітних, підсвідомих думок, що тамувалися могутнішими враженнями, відтискувалися в глиб душі. А потім — нова якість, пробуджена сильним фактором…
Ну що ж! Хай пояснюють. Все можна пояснити якоюсь гіпотезою, припущенням, теорією. Кожен творить світ на свій смак і уподобання. А я напишу так, як воно сталося. Не тепер, то колись мої нотатки схвилюють серця дослідників, котрі зуміють не лише аналізувати, а й захоплюватися.
