* * *Біля казарми,Перед ворітьмиЩе стоїть ліхтарняІ світиться з пітьми. Так віриться, що ми прийдемСтояти знов під ліхтарем,Як вперш, Лілі Марлен. Наші з тобою тініЗливалися в одно. Чуття наші неспинні —Це ясно вже давно. Хай бачать всі, як ми прийдемІ станемо під ліхтарем,Як вперш, Лілі Марлен. Озвалася сторожаІ пролунав відбій. Хоч покарати можуть,Я, друже, мчу мерщій. Сховай в душі прощальний трем. Як вірилось, що ми підемУдвох, Лілі Марлен. Кроки твої знає,Й твою поставу теж. І щодня згорає,Мене забувши все ж. І мусив я терпіти щем —З ким ти стоїш під ліхтаремРазом, Лілі Марлен?В тихому тумані,Наче уві сні,Ті вуста коханіБачаться мені. Коли тумани ляжуть ген,Я стану знов під ліхтарем,Як вперш, Лілі Марлен. Ганс Ляйп, 1915
«Лесбійки»
2009
* * *Що вона потім робила, куди пішла,з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,коли її темне вікно роз’їдала імла,як іржа роз’їдає старі есмінці?Курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай. Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна. Брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай —індійський, мов океан, чорний, як власна білизна. й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,за те, що проймається спокоєм душі золота матерія. Лежала на теплому спальнику – оголена, мов дроти,тиха, наче вода, сонна, ніби артерія. Що по ній залишилось? Якісь борги,які я поволі сплачував, книги і мапи,якісь випадкові друзі, якісь вороги,яких я насправді не знав, хоч насправді мав би. Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,і завжди різав обличчя,намагаючись поголитись. * * *Ця жінка, яка фотографує дерева січня,їхню вогку динаміку і переплетіння,маленькі будинки з димами,засипані снігом узбіччя,неба тяжкі простирадла зі складками й тінями. Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,стежить за цими деревами, мов за тваринами,за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,за тонкими руками, за збитими в кров колінами. Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає сіті,стрічками прив’язує собі до зап’ястя. А чорні порожні озера, кригою вкриті,постійно віщують їй усілякі нещастя. Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,до смерті будуть тепер іти за тобою. Будеш їм віддавати усе, що маєш,будеш ділитися з ними вином і водою. Але вона говорить: все, що я справді маю —це стрічки, щоб триматися поруч із ними,і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,і постійно раню уста їхніми голосними. Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею. Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?Це вони все почули,і тепер заперечують. * * *Темна й солодка пора зими. Важкі вечори, невагомі ранки. Жінки, що чистять в снігу килими,мов обробляють земельні ділянки. Низького неба пляшкове склоз зеленими демонами та зірками,і перетікає горлом тепло,ніби жовті меди щільниками. Поштова торба з останнім листом,теплі бари і мокрі монети,комети з довгим яскравим хвостом,як фазани залітають в замети. Всіх подорожніх по довгій зимібудуть вірно чекати удома. На всьому, що діється в цій пітьмі,буде лежати терпка утома. Так би й палити густі вогні,так би й слухати в темінь тиху,як щука рухається в глибині,бурштином вмерзаючи в кригу.
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
