1] Дух пориває мене: про нові починаю співати2] В змінених формах тіла. О боги,— бо ж од вас переміни, —3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню. 5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа. 7] Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння. 10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба. 12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів. 15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;16] Тим—то земля не була ще стійкою, пливучими — води,17] Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,20] Проти м'якого — тверде, на легке напирало вагоме. 21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:22] Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям. 24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,25] Простором їх порізнив, а з'єднав — найсердечнішим миром:26] Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба27] Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови. 28] Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче. 29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею. 32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий —33] Хто б він не був — сформував як належало світу частини: [15]34] Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість. 36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним. 38] Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки. 40] Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них41] Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля. 43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті. 45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами. 49] На серединнім немає життя через жар непомірний;50] Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу. 52] Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки53] Легша вода від землі,— від вогню воно важче настільки. 54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись. 55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати. 56] Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі. 57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:60] Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі. 61] Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських,62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця. 63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті. 67] Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий:68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки. 69] Тільки—но бог усьому, що було тоді, визначив межі,—70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я. 72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;75] Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі. 76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати. 78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму. 82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний. 84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі. 87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно88] Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла. 89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували. 91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла93] Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці. 94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі. 96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег. 97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,100] В тихім дозвіллі спокійно жили—вікували племена. 101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність. 103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя. 107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти. 109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,110] Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям. 111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром. 112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились. 113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді. 116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати118] Стала весна — лиш четверта частина квапливого року. 119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром. 121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом. 123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба. 125] Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя. 126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]127] Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого. 128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;129] Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра. 130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна. 132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі. 135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий. 137] Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра. 139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,140] Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину. 141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю. 144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна. 146] Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї. 147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту. 148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько. 149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея…151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей. 156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,157] Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів,158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу. 159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові. 163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній164] Тяжко зітхнув—спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,165] Ще не відомий богам,— про гидку Лікаонову учту,—166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же167] Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик. 168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний. 170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця171] Та до престолу його. А направо й наліво — оселі172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились. 174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі. 175] Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий —176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба. 177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:182] «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись. 185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок. 187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,188] Вигубить плем'я людське — в тому ріками я присягаюсь,189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський. 190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне. 192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,193] Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани. 194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть. 196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано. 203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,205] Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,206] Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка. 207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:. 209] «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі. 210] Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз. 211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху. 212] Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі. 214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства215] Мову вести — я побачив таке, що й не снилось нікому!216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає. 217] Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,218] Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. [19]220] Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,—222] «Я пересвідчуся,— каже,— й то скоро, кого тут вітаєм —223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде». 224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди. 226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене230] Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну —231] й дім нечестивий упав, нечестивця—господаря гідний. 232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа234] Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий —236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього. 237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:238] Та ж сивина де—не—де, той же темної дикості вираз,239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра. 240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство,242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше243] Хай—но поплатяться,— вирішив я,— раз того заслужили». 244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,245] Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки. 246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,248] Люду позбавлена? Хто нам"— питають — запалить у свято249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?250] Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії». 253] Вже блискавицями мав він ось—ось позакидувать землю,254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла. 256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння258] Враз спалахнуть,— і довкіл світова запалає будова. 259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба. 262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,263] . 3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,265] Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, [20]266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі. 268] Тільки—но руку важку покладе він на тучі розлогі —269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки. 270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову. 272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний. 274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали277] В пишній палаті,— «Не буду тут,— каже,— розводитись довго,278] На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте. 279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води. 283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,284] Водам іще додала небувалої сили й розгону. 285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,287] Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі. 288] Де—не—де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,—289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею. 291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море. 293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно. 295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,296] Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім. 297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,298] То виноградну лозу підминає закруглене днище. 299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені. 301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються. 304] З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень. 307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила. 309] Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються. 311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. [21]313] Край аонійський від Ети—гори відділяє Фокіда,314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька. 316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,317] Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари. 318] Ось і причалив сюди,— бо все інше було під водою,—319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім. 320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє. 322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,323] Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше. 324] Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;325] 3—між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,326] З—поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась. 327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати. 328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,329] Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив. 330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,—332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті333] Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється. 337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,—338] Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням. 339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,—341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі. 343] Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги. 345] Де відступає вода — суходіл проглядає з—під неї. 346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій. 348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,353] Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,354] Нині на всій цій землі —від сходу й до заходу сонця —355] Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя. 356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі. 358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?361] Бо щодо мене, повір,— якби ти стала жертвою моря —362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня. 363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,366] Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині». 367] Тут і заплакали разом; тоді—то їм спало на думку368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись. 369] От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса,370] Хоч непрозорі, та все—таки грають у річищі звичнім. 371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться. 375] Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,379] Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити. 380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».
384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:386] «Вибач мені за непослух,— благає в сльозах,— та не зважусь387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості». 388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають. 390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво391] Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить392] Розум, або,— якщо до гріха не схиляє пророцтво,—393] Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,—394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе». 395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння. 400] Камінь,— та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової. 403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій406] Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба. [23]407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,408] Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом. 409] Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості. 410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось. 411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,413] Те ж, котре кинула жінка назад,— обернулось жіноцтвом. 414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ. 416] Інших іще різнорідних істот породила чимало417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом. 422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді—то425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею. 430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,—431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає. 432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді. 434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила. 438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору439] Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори. 441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши. 445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,446] Ігри священні заклав ще—тоді він цим славним двобоєм,447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм. 448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався. 450] Лавра—бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]452] Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня. 453] Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона. 454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім. 455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий. 456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув457] Феб. — Чи не наше плече має право пишатися нею?458] Здатні—бо ми нанести й найлютішому ворогу рани. 459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих. 461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,464] Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене». 466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:469] Будить одна з них любов, а друга — її проганяє. 470] Та, котра будить,— із золота, вістрям вилискує гострим,471] Та, котра гонить,— тупа й під тростиною олово в неї. 472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила. 473] Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона. 474] Тут же він німфи запрагнув, а та —утікає від нього. 475] Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:477] Вільно з—під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся. 478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче. 480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя. 481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа. 485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись. 490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне. 491] Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво. 492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням. 497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним— її очі, [25]499] Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,507] Ворог—бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити. 510] Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,511] Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти. 512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,514] Я не пильную. Не знаєш—таки, легковажна, не знаєш,515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари. 517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню. 519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце. 521] Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля. 524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,526] Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі. 527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,529] Довге волосся пливло—хвилювалося їй за плечима. 530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно531] Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї. 533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить534] Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,535] Той — насідає, й здається, ось—ось у зубах буде мати536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;537] Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом538] Все—таки мчать і вихоплюють зайця з—під самого зуба. 539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія. 540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся. 543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого544] Зблідла,— ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,—547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»548] Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається. 553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою. 555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків. 557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш. 560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний. 562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий. 564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули. 568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з—під самого Пінду. 571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я. 574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління. 577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,578] Хоч і не знають,— вітати їм батька свого, чи втішати:579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом. 581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю. 583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись. 584] Збільшує води слізьми—нещасливий, за донькою Іо585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,586] Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить. 587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає. 588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала589] Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна,— промовив,—590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго591] В тінявий гай,— і вказав їй той гай, заволочений тінню,—592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,—594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно. 595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає. 597] О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї. 601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися604] Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім. 607] Не віднайшовши на небі його,— «Або я помиляюсь,—608] Каже,— або ж одурили мене»,— й, у— повітрі майнувши,609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла. 610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку. 612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає. 615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,— каже,—цю кралю». 617] Що тут. робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,619] Сором — погодитись радить: Ось—ось вже любов мала взяти620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї621] Не відступлю— здогадатися може, що це й не теличка…622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася623] Страху: «Ануж мене знову піддурить…» — і ось до телички624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. . 625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу. 628] Як, отже, б він не стояв,— не спускатиме погляду з Іо:629] Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить. 630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну. 632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах. 633] Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,634] Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків. 635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути. 637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1—638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться. 639] Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,— [28]640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба. 642] Не впізнають її сестри—наяди, та й Інах не знає,643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив. 645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку. 649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши. 651] «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій652] Шиї телички—дочки, що й собі наче стиха стогнала. 653] «Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе657] Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова. 658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком. 661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною». 664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає. 668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити. 671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом. 673] Так спорядившись, Юпітера— син із високого неба674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає. 678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони. 679] «Сядь,— каже,— хто б ти не був, на камені тім побіч мене. 680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має681] Вдосталь трави, та й пастух як—не—як прилягти може в тіні». 682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити. 685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще. 689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських690] Славою всіх перейшла з—поміж гамадріад нонакрінських691] Діва—наяда одна, її німфи Сірінгою звали. 692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога. 698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,700] Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю. 704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче. 707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,708] Тонко заграв—забринів, мовби хтось потихеньку заплакав. 709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,—710] «Ось що,— втішився бог,— поріднить нас навіки з тобою». 711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга. 713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту. 715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув. 717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю. 720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина. 722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними. 724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську725] Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає,726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить. 728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле. 729] Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —731] Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,732] Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,—735] «Годі карати її,— переконує,— можеш віднині736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію737] Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські. 738] Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки. 742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає. 743] Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість. 744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло. 747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду. 748] Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,749] Син народився — Епаф. і народ по містах його батька750] З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком751] Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові752] Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо753] Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо754] Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком». 755] Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,756] Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену. 757] «Вразило, певно, тебе, моя мамо,— їй каже, — що я ось,758] Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі759] Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати. 760] Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,—761] Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»762] Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —763] Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,—764] Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній. 765] Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,—766] Сина благання палкі, чи той наклеп,— та, знявши до неба767] Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:768] «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,769] Я присягаюся,— каже,— тобі — воно ж бачить нас, чує —770] Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,—771] Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене772] Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!773] Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:774] йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом. 775] Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй». 776] Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє777] Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі. 778] Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки779] Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець. [31]
Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.
