Читать онлайн «Паскудна звістка»

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Про автора

Едвард Сент-Обін народився в Лондоні 1960 року. До серії його романів про Патріка Мелроуза, що викликали в публіки таке нестримне захоплення, належать «Не зважай», «Паскудна звістка», «Трохи надії» (раніше надруковані разом як трилогія під спільною назвою «Трохи надії»), «Молоко матері» (цей роман увійшов до короткого списку Букерівської премії 2006 року) та «Нарешті».

1

Патрік удавав, що спить, сподіваючись, що сусіднє місце залишиться вільним, але невдовзі почув, як на багажну полицю над його головою кладуть «дипломат».

– Вітаю. Мене звати Ерл Гаммер, – сказав чоловік і простягнув Патрікові руку, вкриту цяточками ластовиння, що ховалося під густими світлими волосинками.  – Гадаю, ми з вами сусіди на цей переліт.

– Патрік Мелроуз, – механічно відповів Патрік, подаючи містерові Гаммеру свою липку, ледь тремтливу руку.

Учора раннім вечором йому зателефонував із Нью-Йорка Джордж Вотфорд.

– Патріку, мій дорогий, – протягнув він напруженим голосом, що трохи затримувався на шляху через Атлантичний океан, – боюся, у мене для тебе жахливі новини. Твій батько помер позавчора вночі у своєму номері. Я не міг додзвонитися ні тобі, ні твоїй матері – вона, здається, у Чаді з дитячим фондом ЮНІСЕФ, але мені немає потреби описувати свої почуття – ти й сам знаєш, що я обожнював твого батька. Дивовижно, саме у день його смерті ми мали зустрітися за ланчем у клубі «Ключ», але він, ясна річ, не прийшов, я ще, пам’ятаю, дивувався, як це на нього не схоже. Для тебе це, напевно, страшний удар. Ти знаєш, Патріку, його всі любили. Я сказав деяким членам клубу та слугам – вони страшенно засмутились.