Читать онлайн «Спогади командарма (1917-1920)»

Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917–1920)

НА УКРАЇНІ, 1917-1918

Переднє слово

Початок року 1917-го був у моїм життю переломовим… Починаючи од цього часу, довелося мені звязати тісно мою долю з долею Українського Народу… Військово-політичні події у відродженій Батьківщині поставили мене на чоло молодої Української Армії, на яку випали історичні завдання. Протягом часу — зкінця 1918-го до кінця 1920 року, з малою перервою, займав я посаду Начального Команданта Української Армії. А було мені тоді біля 40 років. Й був я для справи, покладеної на мене, трохи замолодий… Бракувало мені службової рутини, а головне — знання обставин і теренів, на яких й серед яких довелося мені працювати. Навколо були нові люде… Тому в своїй праці спирався я більше на вроджену інтуїцію, родинні традиції, а стимулом у всій моій праці — було непереможне бажання — зробити найбільше в неможливих умовах…

В трьох моїх головніших працях — "Українсько-Польська війна" (1918—19 рр. ), "Зимовий Похід" (1919–1920 рр. ) та "Рік 1920" (друга половина), мав я на увазі дати нашому суспільству звіт з моєї чинности в гідности Начального Вождя Української Галицької Армії (УГА) й Командарма Армії Україської Народньої Республіки (У. Н. Р. ).

Але служба моя Україні почалася уже в 1917 році. Почалася на періферії, на посадах, порівнююче, менш одповідальних. Це був час, коли на Україні все клекотіло — і коли, властиво, перспективи утримання нашої молодої Держави були більші.

Мої переживання й спостереження з тих часів — дуже мені дорогі і, гадаю, не позбавлені загального інтересу.

Де-хто з рецензентів моїх споминів з року 1917-го вказуе, що в окремих місцях я описую подіі занадто стисло, схематично. Сталось це з двох причин. Поперше, багатьох людей я не міг назвати, бо вони залишись "по тім боці. " По друге, головною моею працею — все-ж була високоодповідальна праця на чолі Українських Армій і їй я уважав вказаним присвятити більше уваги.

Розділ I

Остання посада під владою Російського Тимчасового Правительства

Часи Тернопільського наступу (літо 1917) я перебував у VII армії, на чолі Лейб-Гвардії Гренадерського полку. Відомі широкому загалові своєю діяльністю в Добр-армії, — Кутепов і Слащов, були також тоді командірами полків: перший — Преображенського, а другий, здається, — Павловського. Я добре собі пригадую, що, в ролі тимчасового командіра бригади, мені довелося робити зізнання у Павловців, — там я його й бачив.

Згідно з мандатом Главковерха (Скорочене: Верховного Главнокомандуючого) Брусілова, а пізніше й за згодою 7-ої армії, я був уповноважений до українізації полку гвардії-гренадерів. Певні кроки мої в цьому напрямку дуже вороже стрінула старшина цього полку; очевидячки, були й скарги у Головну Квартиру, бо цілком для мене несподівано на мене насунулася ревізія Головної Ставки; проте Генерал, якому доручена була ця ревізія, поставився до справи совісно — його висновок був такиій, що "коли б усі полки були в такому доброму стані, то за армію можна було-б бути спокійним". Дійсно, Гв. Гренадерів (були ще гренадери армейські) не можна було пізнати — з розбещенної частини, що відмовилася вийти на перегляд Керенському, повстала знову боєва частина; страшна прірва між офіцерами й салдатами була коли не засипана зовсім, то бодай грунтовно полатана, — частина вчилася, маневрувала й взагалі відроджувала свої славні боєві чесноти.