Читать онлайн «Гарпер Лі. Іди, вартового постав»

Пам’яті містера Лі й Аліси присвячується

Частина I

1

Після Атланти вона дивилася у вікно вагона-ресторану з майже фізичною насолодою. Потягуючи вранішню каву, спостерігала, як останні пагорби Джорджії поступаються місцем червоним долинам, як з’являються хатки під бляшаними покрівлями у підметених дворах, і в цих дворах росте незмінна вербена, огороджена побіленими автопокришками. Задоволено усміхнулася, побачивши першу телеантену на даху нефарбованої негритянської хатини; що більше їх ставало, то більше вона раділа.

Джін-Луїза Фінч завжди подорожувала літаком, але у цей свій п’ятий щорічний візит додому вирішила їхати потягом з Нью-Йорка до Мейкомської вузлової. По-перше, вона смертельно налякалася під час свого останнього рейсу, бо пілот надумав летіти крізь торнадо. По-друге, якби вона прилітала, то батькові довелося б піднятися о третій ночі та проїхати машиною сто миль, щоб зустріти її в Мобілі, й це перед повним робочим днем; а батькові вже сімдесят два роки, тож це недобре.

Вона раділа, що поїхала потягом. Потяги змінилися з часів її дитинства, і нові враження її тішили: провідник матеріалізувався як добрий геній, коли Джін-Луїза натиснула кнопку на стінці; за її наказом з другої стінки вискочила раковина з нержавіючої сталі, а ще була і вбиральня з підставкою для ніг. Джін-Луїза твердо вирішила, що її не залякають інструкції, розміщені по всьому купе — воно в них називалося «кімнатка»,— та коли вляглася спати попередньої ночі, її буквально вдавило у стінку, бо вона проігнорувала суворий припис закріпити клямку на кронштейнах, але цю прикрість уладнав провідник — на її збентеження, бо вона звикла спати у самій лише піжамній курточці.

На щастя, він саме проходив коридором, коли вона потрапила у ту пастку. «Я вас визволю, міс»,— гукнув він у відповідь на її стукотіння кулаком у стінку. — «Ні, не треба, будь ласка,— відповіла вона. — Скажіть лише, як мені вибратися». — «Я стоятиму до вас спиною»,— заспокоїв він і так і зробив.

Коли вона прокинулася вранці, потяг, трясучись і пихкаючи, під’їжджав до вокзалу Атланти, але, виконуючи ще одну інструкцію у своєму купе, вона не підводилася з полиці, аж доки вони не проминули Коледж-Парк. Тоді вона вдяглася у своє мейкомське вбрання: сірі широкі штани, чорну блузку без рукавів, білі шкарпетки і мокасини. Хоча до приїзду лишалося ще чотири години, їй уже чулося несхвальне чмихання тітоньки.

Коли вона взялася до четвертої чашки кави, їхній потяг «Кресент» заґелґотав, як дикий гусак, до свого напарника, який прямував на північ, і з гуркотом покотив через міст над Чаттагучі у штат Алабама.

Чаттагучі — річка широка, пласка й каламутна. Сьогодні рівень води був дуже низький; насипний піщаний острів перетворив її на струмок. Можливо, річка співає взимку, подумалося Джін-Луїзі; не пригадую ані рядка з того вірша. «Висвистує серед долин широких»? Ні. Це написано про водяних птахів чи про водоспад?

Вона рішуче притлумила бажання пошуміти, коли згадала, що Сидні Ланьє[1], схоже, трохи нагадував їхнього давно померлого родича, Джошуа Синглтона Сен-Клера, чиї приватні літературні заповідники простягалися від Чорного Пояса — штатів, де переважає чорношкіре населення, до Баю-Ла-Батр на півдні Алабами. Тітка Джін-Луїзи завжди вказувала їй на кузена Джошуа як на взірець, яким не можна легковажити: він був досконалим чоловіком, він був поетом, він відійшов у розквіті сил, і Джін-Луїза добре вчинить, якщо затямить, що він робить честь їхній родині. Його фотографії прославили родину — кузен Джошуа скидався на розлюченого Алджернона Свінберна[2].