Леся Українка
ОДЕРЖИМА
І
Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег.
Mipіам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині.
Міріам.
Він там, він все сидить так нерухомо,як те каміння, що навколо нього. Над ним – мені здається, я те бачу, —нависли думи хмарою важкою,от-от з них стрілить ясна блискавицяі цілий світ осяє. Ох, коли ж,коли вона розіб’є темну хмару?Хоч би мене убила блискавиця,я прагну, прагну, щоб вона злетіла,щоб хоч на мить чоло те просіяло.
Годівлю дав юрбі, тілам і душам,всім дав спокій, а сам у сій пустеліпасе думок отари незчисленні. Нема їм впину, а йому спочинку…Який він одинокий, боже правий!Невже йому не можна помогти?Невже він завжди буде одинокий?«Месія прийде в славі світ судити» —так сказано в пророцтві, більш нічого. І правда, й милосердя – все для світа,а для Месії що? Чи тільки слава?«Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,мир буде на землі і щастя в людях…»А для Месії? – знову «слава в вишніх»?І тільки слава? О, яка ж то караМесією, що світ рятує, бути!Всім дати щастя і нещасним бути,нещасним, так, бо вічно одиноким. Хто міг би врятувать його самоговід самотини, від страшної слави? (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь. )
